Cпецпроекти

Який аромат у мистецтва? Запахи, що стали частиною творчости


Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий! 

Ми звикли відчувати мистецтво очима, вухами, інколи – на дотик. Коли читаємо рецензію на виставку, відгук про концерт або фільм, то розглядаємо це як набір візуальних та аудіальних образів, що мають викликати низку емоцій і роздумів. Однак цей досвід спілкування з мистецтвом складно назвати вичерпним, адже ми забуваємо про одне з важливих наших чуттів – нюх.

Нюх часто сприймають як щось другорядне та навіть непристойне. Усі знають, що на концертах запахи бувають не найприємніші: різкий туман із диммашини або спітнілі слухачі у фанзонах. Додайте до цього погану вентиляцію в багатьох залах – і враження про концерт може значно змінитися, якщо стояти в натовпі. Однак про це не прийнято писати, натомість про проблеми зі звучанням або освітленням – цілком.

Те ж саме можна сказати про відвідування галерей або музеїв. Ви знаєте, який запах має свіжопофарбоване полотно? Насправді він дуже різний: від цілком приємного, хоча й різкуватого, до дивного міксу, який дехто описує як «сеча котів». Це не впливає на візуальні та концептуальні особливості роботи, але давайте замислимося: можливо, це якось змінює наше сприйняття картини, коли ми стоїмо перед нею? Чи реальний варіант, коли нам емоційно починає не подобатися твір за умови неприємного запаху від полотна?

Проте найцікавіше, як на мене, – це запахи в кіно. І я зараз не про в’їдливий аромат попкорну в кінозалах, а про новітні імерсивні технології (які називають 4-, 5-, 7-, 9-, 666-… D). Вони намагаються передати окремі запахи, але врешті-решт це завжди зводиться до синтетичних сумішей, які стають тільки віддаленим натяком на те, що ти насправді б відчував/-ла в певному середовищі. До того ж через маркетинг запахи завжди або нейтральні, або приємні. І це теж не може не впливати на сприйняття фільму із супровідними ароматами.

До речі, перші кінотеатри, які спробували поєднати відеоряд із запахами, з’явилися раніше звукових фільмів. У 1906 році в Пенсильванії розбризкували трояндову воду під час показу турнірів Rose Bowl у документальному фільмі. 

Від повітря Парижа до духу Бразилії

У артсвіті з ароматами художники почали експериментувати одночасно з іншими авангардними практиками. З різних причин до нас дійшли далеко не всі історії про те, які запахи панували на ключових виставках кінця ХІХ та початку ХХ століття. Саме тоді митці почали інтегрувати чуття нюху до досвіду глядачів: до цього запах взагалі не розглядали як самостійний об’єкт мистецтва. 

Досі ми маємо недостатньо слів для того, щоб передавати різні аромати – і це ще одна обставина, чому ми так мало про них говоримо.

Авангардні художники відкидали багато старих норм, і упередження щодо запахів – серед них. Можна сказати, що це був свого роду бунт: вважалося, що коментувати, як щось пахне – приблизно так само, як публічно розмовляти про похід у вбиральню. Тож це епатувало публіку не менше, ніж виставлений у музеї пісуар.

Так-так, пісуар згаданий невипадково: саме Марсель Дюшан, автор відомого редімейду «Фонтан», найголосніше проголосив важливість запахів у мистецтві. У 1938 році він курував виставку сюреалістів, куди запросив французького поета Бенджаміна Перета. У кімнаті, підлога якої була вся в траві та дубовому листі, а в саморобному ставку плавали лілії, стояла ширма, за якою сидів Перет. Там він обсмажував кавові зерна, аромат яких розносився по всьому приміщенню. Таким чином Дюшан і Перет спробували відтворити атмосферу Бразилії, а стійкий кавовий запах відігравав одну з ключових ролей у цій інсталяції. 

Згодом Дюшан ще раз повторював цей експеримент, але вже з іншими природними ароматами. Хоча його дослідження мистецтва нюху починалося із заперечення. У 1919 році Марсель Дюшан експонував капсулу під назвою «Повітря Парижа». Зовні вона була звичайною закритою скляною колбою, але (за легендою) всередину він помістив запах паризьких вулиць. Масово перевірити цей факт неможливо: для цього довелося б розбити капсулу, після чого її зміст зникнув би за кілька хвилин. Довелося вірити Дюшану на слово – так само, як і всьому написаному про будь-який запах.

Затулити носа та вижити

Загалом митці швидко зрозуміли, що запахом ефективно підкреслювати не так приємні речі, як огидні та страшні. Адже якщо відвідувач виставки може заплющити очі на неприємну картину, то від запаху в залі сховатися значно важче. Він може переслідувати вас навіть у іншій частині галереї, коли ви вже хочете забути про роботу. Цілком імовірно, що міцний запах буде в’їдатися в одяг відвідувачів і супроводжуватиме їх ще тривалий час. Не надто приємно? Можливо, але це голосний і сміливий меседж у художній практиці.

Ілюстрацією є твір Staple Cheese (A Race) швейцарсько-ісландського митця Дітера Рота. У 1970 році в нього відкрилася перша виставка у США, на яку він приїхав із 37 валізами. У кожній з них лежали різні види сиру: чедер, камамбер, пармезан, брі… Дітер Рот розставив ці валізи по всій галереї в Лос-Анджелесі, відкривав їх зранку та закривав увечері – рівно за графіком галереї. Спочатку все це мало непоганий вигляд: гарні жовті валізи, гарні сири. Однак з кожним днем ситуація погіршувалася. Їжа починала псуватися, поширювати сморід по всій галереї, а під кінець на сири вже зліталися мухи. Наприкінці виставки (вона тривала місяць) комахи залишилися єдиними відвідувачами експозиції: ніхто інший вже фізично не міг перебувати біля твору Рота. 

На Лос-Анджелес цей задум справив колосальне враження: за розвитком подій та тим, скільки буде реально перебувати в галереї, стежила вся культурна спільнота міста.

Ефектом відрази досі намагаються вразити в різних гостросоціальних проєктах. Особливо часто – у висловлюваннях на феміністичні теми або про питання сексу та тілесности. Насправді запахи сексу, свого тіла, поту або статевих органів постмодерні художники відтворювали так часто, що можна робити окрему колекцію парфумів.

Чи може запах стати концепцією?

Значно менше робіт досліджують символічні особливості запахів та інтенсивність нашого нюху. Досі однією з найконцептуальніших робіт залишаються шахи Spice Chess японської мисткині Такако Саїто, які вона презентувала в 1965 році. Усі фігури на її шаховій дошці були однакові на вигляд: скляні або дерев’яні колбочки, без відмінностей у кольорах або формах. Гравці мали відрізняти їх тільки на запах. Наприклад, білий ферзь мав аромат анісу, а чорний – перцю. І далі експериментуючи з такими кодами, Саїдо розробила шахи, які відрізнялися лише вагою та звуком або наповнювалися різними за смаком лікером. 

Також активно розвиваються твори-асоціації: як пахне Берлін? а перше кохання? Однак без додаткових пояснень або допоміжних творів мистецтво запахів авдиторія не зчитує, що посуває ольфакторну творчість (саме так вона називається офіційно) на другорядні ролі в артсвіті.

А ще запахи ніяк не можуть вписатися в глобальність як вимогу сучасного світу. За природою вони надто ефемерні, їх неможливо передати через інтернет. Це робить ольфакторний досвід елітарнішим: відчути його можна, лише якщо бути присутнім/-ою фізично в конкретних галереях і музеях, що доступно далеко не всім. Можливо, в майбутньому саме змога відчути запах мистецтва стане свідченням його індивідуального, обраного сприйняття. Адже всі інші фактори значно легше можуть трансформуватися в цифровий формат і бути зчитаними просто з екрану гаджета.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: